Рецепция Александра Духновича на Лемковині

Символічне універсум, яке творит отчызну етнічной спільнота односит ся до шырокой категориі культуровых символів групы – літературы, мистецтва, емблем, барв, фан, історичных подій. Важне значыня мают ту особовы символі, якы креуют народовий пантеон, маючий взоротворчу потенцийніст.

 

Великы історичны постаті, якы вписали ся своім жытьом і діяльністю в простір лемківского символічного універсум вказуют явні, де і як ведены сут границі рідности в констатуючій ся етнічности той групы. Звіданя про місце великого Будителя Підкарпатской Руси в лемківскым пан­теоні, в лемківскій спільнотовій свідомости єст, як з того выникат, шыршым звіданьом про лемківску історичну і су­часну достоменніст. Прото вказати хочу тоты приміры лемківскых культуровых текстів, якы безпосередньо односят ся до постаті Александра Духновича як великого символу моральных, патріотычных, духовых прикмет, а головні сим­волу русинской спільноты на цілій карпатскій териториі.

 

Єдно з найбарже інтересуючых і найвчаснійшых прикликань Духновичового мена находиме в цикли спо­минів лемківского писателя, Василя Чернецкого (1837 – 1900), котрий в часі своіх гімназийных студий в Пряшові мал чест быти єдным з тых учеників, якых взял під свою безпосредню опіку і добродіяльніст отец Духнович. Адже, маме ту безпосередню реляцию особы, яка знала Духновича і своім спомином свідчыт про його вынятковіст, велику благородніст і доброту. Спомины Чернецкого “Згадки зъ студентского житя в Пряшовѣ на Уграхъ” опубликуваны были в 1986 р. але односят ся до року 1856, коли, як пряшівскій гімназиста бьш він штоденным гостьом в домі Будителя. Час не влиял єднак на прецизию і ясніст споминів, бо, як інформує сам автор, списаны они остали на основі систематычні і дрібничково веденых записів в деннику: „Передъ тридцати лђтами, будучи студентомъ въ высшой гимназіи, начавъ я провадити дневникъ, вписуючи до него важньйши факти дневни, и той дневникъ до теперь продовжаю. Зъ тыхъ трицятьлђтныхъ нотатокъ уросла спора книга, а що туть подаю, єсть уложено пôсля первыхъ картъ мого дневника“.

 

Прото спомины сут барз жывы, богаты в вельо епі­зодів, переконуючи: в своій фактографічній і емоцийній правдивости. Явит ся в них Александер Духнович в чловечым, незмітызуваным вымірі, характеризуваний през своє одношыня до ІНЧЫХ люди і през оціны ТЫХ люди. Реляция, тыпово для Чернецкого, ма характер зобєктьівізуваний, інформуючий. Упорядкуваны факты вказуют чловека през ефект його діянь і постав. Дознаєме ся напримір з них з інтересуючыма дрібничками про харытатывну, допомогову діяльніст Духновича. Як споминат Чернецкій, в домі “будителя” мешкало на стало по пару дівчат, сирот по рускых священиках, учениц реальной школы, котры находили ту полне утриманя і опіку. Окрем того жывило ся все по парунадцет студентів-гімназистів. Серед них был і Василь Чернецкій:

 

„Часомъ було нась при обђд 10, 14, 16 а часами и бôльше осôбъ. Обђдь розпочинався послђ рускои молитвы и рускою молитвою кôнчився; розмова при столђ була тôлько руска. Бувъ то одинъ дôмъ въ Пряшовђ, де шановано руске матернє слово (…) Часто въ часђ обђду выпитувался о. Духновичь студентбвъ о ихъ потребы, а скоро котрый заявивъ, що не має чи то книжки, чи потрђбной одежи и т.д., то послђ обђду дававъ „батько” на потребы грошђ съ тымъ на­казом!,, щобы покуплене ему показати”.

 

З великом пошаном і честю споминат Чернецкій отця Духновича. Бесідує про його приступніст, невывыжшаня ся над інчых. Прото клир односил ся до него з любовю, а по смерти щыро оплакувал. Гумору і колориту придают тій части споминів Чернецкого епізоды звязаны з Каті – ґаздьіньом в Духновичовым домі – Німком, скупом і злосливом, котра не любила гім­назистів, якы причыняли ій роботы і зменшали домашній буджет. Прото, коли лем отец Духнович выізджал, Каті вмісце мяса сервувала хлопцям галушкы і драстычні змен­шувала порциі. Хлопці натоміст одплачували ій ріжныма, описаныма бо споминах, збытками і злосливыма фіглями, што часом кінчыло ся навет полном елімінацийом од стола.

 

Таке контекстове представліня повязаных з Духновичом споминів проведене з перспективи гімназийного сту­дента не ма само в собі символічного аспекту. Коли єднак одчьітуєме го днес, дополнят оно лем тот великій символ русиньскости, якым стало ся Духновичове імено, автентычным свідоцтвом Лемка про вынятковіст пряшівского Будителя і безпосередні контакты, якы в його епоці істніли медже Русинами по обох сторонах Карпат.

 

Про тото, же творчіст Духновича, єй будительскій аспект, мала барз велике значыня для лемківской інтеліґенциі уж в девятнадцетым і на початку двадцетого столітя, свідчыт в своім історично-споминовым нарысі про Лемковину Між Сяном і Дунайцем Степан Шах. При характери­стиці представників старой священичой лемківской інтеліґенциі споминат він дідича Мохнацкого, пишучы:

 

„Походив він із прастарого свяшеничого роду Ґарбера-Мохнацьких, якого предки о. Стефан Гарбера Мохнацький, опісля о. Іван Мохнацький відограли в XVIII. стол., як тилицькі греко-катол. парохи в мушинському деканаті, ви­значну ролю. Пізнав я цього дідича Мохнацького в 1912 р. в його власнім домі в Мохначці Выжній. (…) Був він тоді вже “музейним експонатом”, одначе правдивим прототипом старосвітської консервативної лемківської інтелі­генції“.

 

При дальшій його презентациі дознаєме ся:

 

„З літератури не читав уже нічого, хоч мав гарну, навіть добірну бібліотеку (…) з поезії подобалися йому лише “стихотворенія” о. Александра Духновича, лемка з полудневої Лемківщини, якого знав був ще особисто; а пісня о. Ол. Духновича “Подкарпатски Русини” була його “національ­ним” гимном, яку підкріпляв він ще й рефреном із сло­вацької пісні: “Hej, Slovane!”, при чім по лемківськи додавав “Русин бив’єм, Русин буду, по руснацки гварить буду!” „Мир вам, братя” о. Івана Гушалевича, – галицький гимн з 1841 р. – не вдоволяв його, бо там ні разу не приходить слово “Русин” або “Русь”!

 

Так адже, видиме, же іщы пред офіцийным утверджыньом Духновичового тексту в функциі гьімну Підкарпатской Руси, серед народу был він уж за такій при­знаний і то не лем по полудньовій, але тіж по пілнічній стороні Карпат.

 

Про вводжыня Александра Духновича в символічне універсум Лемків, як про вполни свідоме діяня етнічне бесідувати можеме допіро в однесіню до тых фактів, якы мож назвати „пантеонністю”, тзн. творіньом пантеону зна­менитих родаків. Присмотрюючы ся тому пантеонови, достережеме, же прекрочыня границ Галицкой (пілнічной) Лемковины безвынятково вязало ся з введіньом на першим місци постаті пряшівского Будителя. Был він найбарже знаковым, адже і значучым репрезентантом культурового простору угорской, потім пряшівской Руси, котрий то про­стір, хоц на рівни безпосередніх контактів безсперечно был освоєний, на рівни рефлексийной достоменности мусіл остати одповідньо утверджений важном етнічні символіком.

 

Видиме, што єст інтересуюче, же першы тексты (з XIX ст.), закрисляючы лемківскій символічний простір творили го так, як і ведены были натуральны границі культурового спілістніня, де Угорска Русь з Пряшовом, Кошыцями, Красным Бродом, Ужгородом і персональныма символами (А. Духновичом) бьла попри Галицкій Руси з Перемышльом і Львовом, де істніли адміністрацийны релігійны осередкы важны для Лемків, натуральным і очывидным пошыріньом лемківского простору. Коли натоміст дошло до выокремніня ідеовых границ Лемковивы на основі етноґрафічной критериі, то не лем Галицка Русь, штораз барже операюча свій ідейний вымір на символах украінскости, але през декотрий час і Підкарпатска Русь нашли ся поза центром СПОЮЮЧЫХ діянь.

 

Коли аналізуєме номеры першого лемківского часо­пису „Лемко” (1911 – 1914), котрий стал ся ідейном, текстуальном основом лемківского выокремненого світа, не находиме там імени Александра Духновича, што може не тілко і свідчыт про лишыня карпаторусинской обшыри поза ідейом Лемковины, але вказує, же важнійше в тым часі было закрисліня узкых границ. Політычны границі адже на тым етапі рішыли о елімінациі части спійной етнографічні обшыри поза рефлексийном, ідейном етнічністю Лемків. В тій газеті зрештом находиме мало одкликань до істориі. Має она радше актуально-інформуючий і полемічно-ідейний характер. Здає ся, же на тым етапі утверджаня культуровых границ, перекрочыня політычнй границі было за тяжкє. Коли політычны границі часово стали ся мобільны (по роз­паді Австро-Мадярской Монархіі), серед Лемків домінуюча бьша концепция політычной єдности з братми Русинама зза хырбета Карпат, што виникало з почутя культуровой єдности. Гідна част політичних діянь, маюча рішати про будуче карпаторуской териториі ведена бьша в скоординуваню – діяче з Лемковины, Пряшова, Ужгорода і еміграцийны діяче з Америки стрічали ся вельо раз, творячи спільны делегациі, комітети і ради. Імя Духновича як спільного для вшыткых символу будительства і патріотычной постави било в тих діянях барз важне, а тексти його верши были спільним гымном Русинів.

Коли єднак посмотриме на дальній дороги Лемковины, з меджевоєнного періоду, зас видиме єй в політичним одорваню од полудньовокарпатской териториі. Але тексту­альні тото розділіня старат ся бити нівелюване. Головні тоты тексти, котры виходили спід пера Баня Гунянкы або пера ци олувка Івана Русенка, крислили границю Лемковины „Од Ужгорода до Шавниці“. Александер Духнович стоіт в першым ряді выводячых ся з так широко розумленой лемківской спільноти вчених і писателів. Старчыт лем посмотрити до найбарже канонічних для Лемків видань меджевойня (предо вшыткым печатаных на еміґрациі), жебы найти там біоґрам і портрет великого Будителя. Стрічаме го в „Карпаторусскых Календарях” Баня Гунянкы. Ту найбарже явне потверджыння споюючой спільноту функцийности находиме в Календарю за 1945 р. Заміщений там Список карпаторусскых учених и писателей (з обшырным біоґрамом і портретом Духновича) попереджений єст вступним коментарьом, в котрим чытаме:

 

„Як из короткой биографии тых талантливых людей (…) учених и писателей увидиме, то 100 літ тому назад тоты нашы учены люде , так з Галичини як Угорщини, били тісно звязанн зо собом духовно, бо кончили єднаки шко­ли, в тих самих городах (…) Так што меж тьши нашими карпаторусскыми ученими и писателями николи не било такой дільбы, як она настала потом и дошла до нашых часов, што нашы люде почали ділитися на “галициянов” и “угорщанов”…

(Список карпаторусскых учених и писателей, „Карпаторусский Календар Лемко-Союза на 1945″, с. 61.)

Велике значыня для творіня символічного універсум Лемків мала шыроко знана „Наша Книжка“. Не могло в ній бракнути той сферы символів, яка вказує потенцииніст лемківской культуры в цілым карпаторускым прос­торі. Адже на с. 481 – 490 за­міщено біограмы і короткы характерыстыкы творчости “писатели і ученых лемківского роду”. Не могло там бракнути і Александра Дух­новича, а враз з ним і інчых русинскых творців з Пряшівщыны і Підкарпатя. Не могло бракнути прото, же редактор книжкы, автор ста­ті О Лемках – Ваньо Гунянка, ставлят собі в такій конструкциі і такым змісті книжкы незапречні важну ідеову ціль споюваня в єдну етнічну ціліст розбитой політычні культуровой териториі. Бесідує він про тото так:

 

„Родным крайом лемков – Лемковский край, Лемковщина, Лемковина (…) То природний наш край, бо народ того краю обьєдиненний природом, историом, бесідом и борбом за своє житя и віру. Народъ того краю объединенный своим житьом. Но наш лемковский край до днеска не стал крайом – политично (…) И по тойто причині світ не говорит днеска о Лемковском краю. Зато говорит о Подкарпатской Руси, як краю. Но Подкарпатску Русь, як политичный край, світ розуміє лем на восток от рікы Ужа. (…) Карпатска Русь, природно, складатся из двох крайов – Подкарпатской Руси на восток от рікы Уж и Лемковского краю на запад от рік Уж и Сан. Но объєдинити политично тых двох крайов в одну Карпатску Русь немож – без политичного объєднинення Лемковского краю, т. є. западной части Карпатской Руси. А политичне объєдинениє Лем­ковского краю зависит от культурно-просвітительной роботы среди народа того краю. Таке политичне объєдиннение Лемковского краю може наступити лем послі культурного и духовного объединення лемков“.

 

Видиме гев предуманий стратеґічнийий акт будительства, творіня свідомости, креуваня етнічной реальности словом писаным, яке, ставляючы Александра Духновича коло нп. Владиміра Хыляка называт іх спільно “писателями лемківского роду”. Тым способом конститууют они єдно спільне універсум символичне называне рідністю.

 

Тот сам ціль поставлений остал в Историі Лемковины И. Г. Лемкина. Велика, полностраницьова фотографія з під­писом Александер В. Духнович, будитель Карпатской Руси, коли під інчыма фотографіями писателів і ученых (уміщаных по парох на єдній страні) підписане єст лем іх імено і назвиско, явні вказує, же ходит ту не лем про єдного з творців, але про тот символ будительства, якій творит собом Духновичове мено.

 

Ідучы дале, в нашу сучасніст, видиме, же коли мож уж бьшо текстуальні вернути до реляцийной автономічности лемківского світа, одбудовуваня і творіня сучасного выміру символічного універсум Лемків, прикликано і утверджено тоты знакы-символі, котры не ставляют в важливіст понадграничной і понадполітычной єдности Карпатскых Ру­синів. Так адже уж в першым повоенным лемківскым ча­сописі „Голос Ватры” (1984 – 1989) прикликуваны сут імена будителів зза хырбета Карпат. Річницьове, звязане з числа­ми народин, смерти ци інчыма важныма подіями з жытя і творчости даной постаті, творіня памяти, на дало оказиі появити ся в тій єдноднівци шыршого нарису про Духно­вича. Але в „Бесіді”, котру мож покус видіти як продолжыня і розвитя концепциі „Голосу Ватры” (обі зрештом редагуваны през того самого редактора) така нагода (190 річниця смерти) была імпульсом не лем до заміщыня фотографії і шырокого біографічно-творчого нарису про Александра Духновича, але тіж опубликуваня обшырных урывків з драмы „Добродітелъ перевыжшат богацтво“, а окрем того урывка поемы „Поздравленіє“ з першого Духновичового Календаря. Посмотрити вартат, як редактор і автор статі про Будителя, Петро Мурянка, вводит тот персональний символ в свідо­мість чытателів, як творит му місце в тій свідомости. Словами вступу бесідує:

 

„24 квітня минуло 190 років од дня народжыня найвекшого нашого Будителя – А. Духновича (…) “Духновича варта познати”. Духновича – час познати! По тамтій страні Бескіда його біографію знає і бабця і дітина. В нас – ні! Бо горы нашы за высокы, жебы без ні мож дашто чути (…) Треба глядати інчой можливосте Просвічыня“.

 

„Бесіда” нр 2 з нагоды 200-літя народин Будителя замістила його великій портрет і інформацию про проголошыня 2003 р. в цільїм русинскым світі Духновичовым Роком, про проведены уж (годинна авдиция в Польскым Радию про жытя і творчіст Духновича в контексті наслідків його діла – стремлінь і трудів наступуючых по ним поколінь) і заплянуваны імпрезы звязаны з том великом річницьом. Натоміст „Бесіда” нр 3 дедикувана єст великому Будительови через символіку фотографій на окладинці. На лицьовій страні Отец Духнович зо свойом Книжицьом Читальном в долонях крачат лемківскым путом, котрий веде до Пряшова (так як вшыткы дорогы, згідно з написом під тым фотоґрафічньїм монтажом)). А на задній окладинці наша лемківска делеґация на Світовий Конгрес Русинів в Ужго­роді сфотоґрафувана під помником Духновича здає ся деси стремити під тым достойным проводом, певно до Європы, бо прецін Духнович як раз красні вписує ся в європске демократичне думаня (што вказує в своіх працах проф. Е. Русінко).

В „Лемківскым Календари за 1993 р.“ окрем припомніня про річницю народин найвекшого Будителя, заміщено тіж урывок тексту Домашній лікар з“Місяцослова” Алексан­дра Духновича (на 1853 р.). Продолжыня того тексту находиме в „Лемківскым Календари за 1994 р.“

Окрем річницьового прикликуваня фактів і стабілізуваня іх в спільнотовій свідомости Лемків як знаків-символів рідности, лемківска текстуаліст діє тіж в тій сфері барже універсальні, на дорозі літературных, міцно символотворчых текстів. Старчыт лем посмотрити в збіркы верши сучасного лемківского поеты, Павла Стефановского, жебы найти свідоцтво жывого символу, якым в тых текстах єст мено Духновича:

 

„Мати Лемковина

мягко йде

босом ногом

в Білій Чорній Воді

радісну пісню

в єй уху нутит

Михал

в Красным Броді

Сповідати ся не мусит

бо она без гріха зрештом

помер єй сповідник

Духнович

в терпінях

для Руси

і гнес не ма спокою

в Пряшові

 

Тот сам зрештом автор в вершу „Братя Русини“ дає якбы выкладню сенсу і значыня послугуваня ся таком символіком:

 

Руснак-Лемко

з Лемковины

Русин

з Закарпатя

з Пряшівщыны

тот сам

Русин

вшыткы єдны братя“.

 

Треба ту тіж спомнути, для дополніня фактів, же пер­ша антологія лемківской поезиі, приготовлена през Петра Мурянку (хоц выдана в барз зредукуваній формі, лем тлумачыня верши на польскій язык) вмістят Духновичову творчіст. Подібні тіж і пізнійша, обшырнійша „Антольоґія Дітячой Поезиі“, опрацувана през того самого автора, презентує гідний, парунадцетстраницьовий выбір верши русинского Будителя. Єй наголовок „Мамко, куп мі книжку“ то неприпадкове, лем предумане з наставліньом на ефект і функцию, одкликуюче ся до утырваленых символів культуры, рішыня. Через тот наголовок, взятий з верша Духно­вича, він сам з ділом ідейном стороном його педагоґічной і патріотычной діяльности стал ся духовністю той антології. І ту, як раз, треба видіти тот момент, котрий творит найбар­же надійний, отворений в будуче перцепцийний простір. Адже, конститууваний в презначеных для діти текстах сим­волічний вымір постаті, творчосте і діяльносте Духновича то стратегія выкористуюча найбарже сенситивний грунт. Рецепция на тым ґрунті єст не лем найполнійша, але і ча­сово найдолша, найбарже тырвала в ефектах. Прото, коли знаме, же в програмах вчыня лемківского языка на вшыткых рівнях едукациі, в обовязуючым каноні находят ся тексты великого Будителя і на іх основі прикликаня його діянь і ідеі на фоні товдышньой епохьх і ситуациі русинского світа, можеме сподівати ся, же в дозрілій достоменности формуваных през таку текстуальніст учеників, взоры і ідеі одчытуваны з вершы: „Я Русин...“, „Младіст“, „Мамко, куп мі книжку“, „Шліпий і хромий“, “Поздоровліня...“, „Послідня моя піснь“ не останут без сліду.

 

Др. габ. Олена ДУЦЬ-ФАЙФЕР, Краків

(Написано у лемківскім варіантї русиньского языка.)