Бывше Руське і Рущане
Тото, о чім пишу, не є приповідка, але правда о людёх, котры і по двадцять пятёх роках і не хотять забыти на свої родны русиньскы груды стариньской долины. На бережкы, кады од маленька бігали і бавили ся, на паствиска, де коровкы пасли, ягоды, яфоры і грибикы зберали. Такы красны міста, кады журчіть річка Ціроха, де собі оддыхнете, назберайте сил до далшого жывота і назберайте прекрасных лісных плодів, не є може ниґде...
Як родачка того села, хочу вам написати о своїх краянох-Рущанох.
Не желе-м каждый рік, зачатком юла, на Кіріла і Мефодія ся стрічають на родных бережках, але і в септембрі на одпустовых святах Святой Богородичкы Марії. Першого новембра ідуть запалити свічкы на гробы своїх близкых, але інтензівны навщівы свого бывшого села Руське роблять у осени, коли ростуть грибы, буковы, березовы і так званы тополёвы червенячікы. Боже, рады не мож тогды дати... Каждый ся хоче до Руського дістати, за кажду цїну...
Над стариньсков преградов взникла якась „цолніця“ – рампа, де людкове мусять мати од штатных орґанів і урбаріяту якесь поволіня – вступну карту до свого родного краю, де ся народили. Хто таке „чудо“ не має, не пустять го до бывшого родиска... Але ай так, біднята Рущане лізуть, утікають і выдумують кады-што, лем жебы ся на родный Кеповец, Стропік, до Чала, на Рулї, Убочі, попід Тисы і до Зарубы даяк дістали і назберали собі тоты найкрасшы грибикы, якы в Снині і інде, де жыють, назберати не годны і не знають...
Кідь-же люде в бывшім селі уж не жыють, по їх загородах стромы здівочіли, але все родять. Медвідиска ся розмножыли і жруть тоту садовину. Тыж зубры, котрых там привезли, жруть і пасуть людьску трапезу бывшых жытелів. І так ся ставать, же стрітнутя з такыма творами може скінчити міцно опасно, або і комічно: Павел, бывшый мій сусід ся выбрав єден вікенд перебыти на роднім дворі, де стояла їх хыжа. Має там поставлену деревяну буду і хотів там переспати. Але перед вечером, кідь ся змеркало, зачув якесь храпущіня у сусідній загороді і вышов ся з летриком (батерков) попозерати, што то там храпуздить і гучіть. Засвітив з летриком і зачав з ним крутити і намаховати, жебы ліпше увидів а ани ся не встиг спамятати а зубор му з рогом глубоко ударив і роспоров стегно на нозі. Мав велику серенчу, же му не роспоров бріх... Не быти ёго сестры, котра там з ним была і мала мобілного оператора, через котрого ся дало закликати поміч, молодый хлоп бы там може і загынув...
В другім припаді ся сусід Іван выбрав на знамый про Рущанів Кеповець. Перешов потічок і хотів од краю зберати грибы. В тім ся перед ним обявив і поставив на задны лабы медвідиско і зачав рычати. Іван ся так міцно опудив, же зачав рычати іщі гірше як медвідь. І чудуй ся світе, медвідиско ся так міцно опудив Іванового рычаня і ґрявчаня, же утік і вышкрябав ся на великого бучка. Іван собі выдыхнув, але утікав так, же собі властны ногы не видів.
На Святу Марю быв у Руськім фурт одпуст. Люде ся сходили, молили ся і гостили. Роблять тото і теперь, хоць уже не мож розізнати, де хыжа стояла. На зароснутых фундошох собі позбивали з дерева столы і лавкы а кідь ся скінчіть Божа служба, іде каждый на свій фундош, розложать собі їджіня і питя на стіл, котре собі принесли із міст, де жыють теперь, та з плачом і сміхом споминають на красны і смутны часы, кідь о преграді не было іщі ани речі...
Так зробила раз і Ёжкова родина. Не встигли ся усісти і пустити ся до їджіня а нараз позерають, долу Кривов землёв, через Долинку фучить і біжыть різно ку ним чий два тоновый зубриско. Мала то робити Ёжкова родина, жебы встигла посідати до авта і утікнути перед страшнов звіринов.
Дві сестры, Анця з Марёв ся раз выбрали самы горі Кривулями і пришли аж на Ніжні млачкы. Єдна зо сестер пішла до гущавины, бо там виділа грибы страпачкы, по рущаньскы баранячі яйця. Зберала їх. Нараз сестра Анця на ню із страхом кричіть: Марё, подь скоро гев, бо там дале в гущаві штось міцно рычить...! Наперед єм думала, же то є моторова пила (бо урбарці там прорізують ліс), але теперь чую же є то якысь звірь, якбач медвідь? Маря од страху збіліла як полотно, не знала, што має робити і гварить Анці: Утікайме дівко, бо то є медвідь!
Взяли ногы на плечі. Бігли і утікали як їм душа стачіла. Досправды і красны грибы перескаковали, бо ся бояли же їх медвідиско догонить.
Пришли на місце, де колись стояла їх хыжа і де в ній выростало семеро красных діточок. Сіли собі на мосток і з жалём споминали на матірь, нянька, суроденців і на вшытко красне, што вєдно пережыли із своїми родичами.
Марія ҐІРОВА, Снина
(Опубліковане в оріґіналї авторкы – русиньскім списовным языку на Словакії.)